Безглузда благовидність...


... або Про правильне написання назв православних храмів і монастирів

Протягом останніх двох десятиліть, внаслідок різкого збільшення кількості православних ЗМІ та видавництв, на сторінках церковних видань з’явилося багато «церковних неологізмів» — різноманітних «богословських» термінів, «православних» варіантів написання імені Божого, Пресвятої Богородиці та святих, назв храмів, монастирів, церковних свят тощо. Прикро констатувати той факт, що частіше за все ці нововведення спрямовані в бік, протилежний церковному вченню та здоровому глузду. Іноді, читаючи текст, де кожне друге слово написане з великої літери, просто дивуєшся такій багатій фантазії автора, який чомусь вирішив, що таке написання буде більш «православним». І мимоволі згадується стара польська приказка: «Цо занадто, то нє здрово» — інакше кажучи, «Надмірність до добра не доведе» (дещо вільний, але точний за змістом переклад). Та мудрість, і церковнасобор й народна поки що залишається осторонь, смиренно очікуючи свого часу.

Проблема так званого церковного правопису занадто складна і велика, аби вирішити її в рамках однієї статті. Тому звернемо увагу на один з найцікавіших аспектів церковного правопису, а саме на правила написання назв храмів та монастирів.

Загальні правила написання цих назв багато в чому схожі на правила написання назв свят та імен святих (що, в принципі, не викликає особливого здивування, адже всі храми освячуються на честь святих або ж свят).

Якщо храм освячено на честь святого, то в його назві усі слова, крім власних імен, пишуться з малої літери:

храм на честь преподобного Антонія Великого;

Пантелеймонів монастир;

собор на честь всіх святих землі Черкаської і т. д.

Втім, варто пам’ятати, що слово «собор» має кілька значень: собор як храм, зібрання представників духовенства та мирян — Вселенський Собор, Помісний Собор, святі, які несли свої подвиги в одному монастирі, місцевості, країні — Собор святих, які прославилися в землі Руській, Собор преподобних Печерських тощо. Цього ж правила слід дотримуватися і при написанні назв храмів: храм на честь отців Першого Вселенського Собору.

Якщо храм освячено на честь якогось свята чи ікони, то назва свята та ікони зберігає велику літеру: собор на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці, храм на честь Києво-Печерської ікони Успіння Пресвятої Богородиці.

Зберігаються великі та малі літери і в скороченому записі: Миколаївський храм (або Микільський, залежно від місцевої традиції), Успенський собор, Воскресенський монастир.

Слід звернути увагу на імена святих у назвах храмів. Часто (особливо це стосується літератури російською мовою) можна бачити заміну слов’янських словоформ російськими чи українськими; наприклад, замість Димитріївський храм пишуть Дмитрівський.

Деякі храми мають додаткові назви, які відображають географічні, історичні та інші реалії; такі назви традиційно пишуться з великої літери: Десятинна церква (названа так через те, що на утримання цього храму князь Володимир виділив десятину із княжої данини), Кулич та Пасха (храмовий комплекс з храму-ротонди, схожого на кулич, та пірамідальної дзвіниці, яка нагадує пасху), Спас-на-Крові (храм Воскресіння Христового на Крові, зведений на місці, де було смертельно поранено імператора Олександра II), Князь-Володимирський собор (названий так, аби відрізнити його від Володимирських храмів на честь Володимирської ікони Пресвятої Богородиці) і т. ін.

З малої літери пишеться словосполучення хрестовий храм — загальна назва домових храмів у архієрейських резиденціях. Протягом останніх років вкоренилася традиція писати з великої літери слово «храм» в назві Храму Христа Спасителя.

Назви монастирів пишуться так само, як і назви храмів: Іонинський монастир, Одеський Успенський монастир, Віленський Свято-Духів (не Свято-Духівський!) монастир, Білогорський монастир. Слово «Лавра» традиційно пишеться з великої літери: Троїце-Сергієва Лавра, Успенська Києво-Печерська Лавра; з великої літери пишуться усі слова в назві Святої Гори Афон у всіх варіантах (напр.: Свята Гора, Гора Афон, Святий Афон). З малої літери пишуться слова «пустинь» та «скит»: Китаєва пустинь, Андріївський скит та ін.

Подвійні назви монастирів складаються з назв відповідних престольних свят та імен засновників обителі (Аврааміїв Богоявленський, Спаський Адроників) або ж містять топонімічні вказівки (Соловецький Преображенський, Олександрів Свирський, Димитріїв Прилуцький, Варлаамів Хутинський, Кирилів Білозерський). Іноді до назви додають додаткові визначення, наприклад Дівичий. Цим підкреслюють, хто саме несе послух в цій обителі. Усе це також стосується і подвійних назв храмів, які включають назви престольних свят та імена святих, на честь яких освячено престоли. Подібні назви широко розповсюджені на Русі через велику кількість храмів, оскільки вони дають можливість відрізняти ті храми, які освячені в честь одного святого. З XIX століття назви храмів, які складалися з двох слів, почали розділяти дефісом.

Бажано розрізняти повні офіційні назви монастирів та короткі форми, наприклад: Московський ставропігійний Данилів чоловічий монастир та Данилів монастир. Якщо не дотримуватися цього правила, то з’являються складні гібриди, схожі на сучасну назву жіночої обителі в місті Болхові, заснованої, за переданням, тим самим розбійником Оптою, що розкаявся та заснував Оптину пустинь: Болхівський Троїцький Різдва Богородиці Оптин жіночий монастир. Хоча в переліку православних монастирів Росії, виданому в 1910 році, обитель називалася просто Троїцький Оптин монастир.

Якщо переглянути церковні видання останніх двох десятиріч, то складно не звернути увагу на приставку Свято-, яку більшість авторів практично не задумуючись додають до основних (а іноді й до традиційних!) назв усіх храмів та монастирів. Тому і з’являються у нас Свято-Введенські, Свято-Успенські, Свято-Воскресенські та інші храми й обителі, аж до Свято-Казанських, Свято-Живоносних та Свято-Видубицьких.

Ця практика зародилася приблизно на початку 90-х років XX століття, коли подібні формулювання стали з’являтися на сторінках церковної, а потім і світської преси. Навряд чи хтось зможе пояснити, як саме виникла ця традиція, яка іноді породжує незрозумілі та, м’яко кажучи, не зовсім церковні вирази.

Таке написання назв є нововведенням, яке не закріплене в православній традиції. Якщо ми звернемося до дореволюційних письмових пам’яток, то в жодній не знайдемо подібних виразів.

На даний час одним зі сталих та найбільш уживаних словосполучень такого характеру є назва Свято-Троїцька Сергієва Лавра. Мабуть, це один з тих небагатьох випадків, коли приставка Свято- вживається цілком виправдано, хоча такий варіант назви почав вживатися лише в XX столітті. В цьому разі назва походить від терміну Свята Трійця.

Часто можна зустріти такі назви монастирів як Свято-Різдва-Богородицький, Свято-Успенський, Свято-Покровський чи Свято-Богородицький. Але ж, називаючи Пречисту Діву Марію Богородицею, ми цим засвідчуємо про незбагненну духовну та моральну висоту, якої Вона досягла, удостоївшись стати Матір’ю Сина Божого. Саме слово Богородиця вже показує святість Пречистої Діви. Якщо задуматися над значенням слова «святість», то стає очевидним, що воно вказує на особливий, благодатний стан. Наприклад, кажучи «святий Сергій», ми розуміємо, що ця людина відрізняється від інших Сергіїв тим, що він досяг духовної досконалості, на ньому перебуває благодать Божа. Лише в такому разі на його честь можна освятити храм, через що зайве додавати до назви цього храму слово Свято-.

Цього правила чітко дотримувалися в дореволюційній церковній літературі, в якій назви звучали дещо інакше. Наприклад, нині дуже розповсюджена назва Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра, хоча раніше ця назва звучала інакше: Свята Успенська Києво-Печерська Лавра, або ж просто Успенська Києво-Печерська Лавра. Ускладнення конструкції назви зовсім ні до чого, адже будь-якій віруючій людині й так зрозуміло, що Успенський монастир освячено на честь Успіння Пресвятої Богородиці, оскільки іншого свята з такою назвою просто немає. Додаючи ж у деяких випадках приставку Свято-, ми ніби кажемо, що є просто Успіння і є ще якесь особливе, святе Успіння.

Та все ж найбільш дивно виглядають назви, коли вищезгадане слово додається до топонімічної назви храму чи обителі. Наприклад, іноді вживається назва Свято-Видубицький монастир. Це ж на честь якого святого?

А що буде, якщо це правило розвивати далі, дотримуючись логіки новоявлених «словотворців»? Тоді у нас можуть з’явитися, наприклад, Свято-Всіхсвятські храми…

Взагалі ж, слово Свято- у назві храму чи обителі цілком виправдане лише в двох випадках — якщо їх освячено на честь Святої Трійці чи Святого Духа, оскільки в цьому разі слово «Святий» є невід’ємною частиною власних імен — імені Божого та імені Третьої Іпостасі Божества. Відповідно, воно переноситься і в назву храму (монастиря) у формі приставки Свято-.

На жаль, у переважній більшості церковних видань цих правил часто не дотримуються. Важко зрозуміти, чим керуються автори, називаючи храми й монастирі на власний розсуд, ігноруючи тисячолітню церковну традицію та елементарну логіку. Та дуже хотілося б вірити, що епоха неофітства з його не завжди здоровим максималізмом скоро закінчиться і в церковному середовищі, нарешті, пануватимуть ті культурні традиції, які зародилися ще в часи Хрещення Русі, і розвивались та вдосконалювались протягом століть.

При написанні використовувались матеріали з книги єпископа Єгор’ївського Марка «Церковний протокол» (М.: Видавнича Рада РПЦ, 2007).

Ця публікація на сайті orthodoxy.org.ua